система позначення

en\ \ steel designation

1) позначення (нотація, зображення) умовними знаками; система позначення

2) індекс; індексація

3) запис, примітка

4) муз. нотне письмо

5) мат. система числення (тж scale of notation)

6) взяття до уваги (на замітку)

* * *

1) cпeц. символіка; нотація, позначення умовними знаками; система позначення; індекс; індексація; мaт. система числення

2) мyз. нотне письмо

3) примітка; замітка

4) взяття на замітку; прийняття до уваги

5) позначка

1) cпeц. символіка; нотація, позначення умовними знаками; система позначення; індекс; індексація; мaт. система числення

2) мyз. нотне письмо

3) примітка; замітка

4) взяття на замітку; прийняття до уваги

5) позначка

1) ( дія) writing down; (на платівку, феромагнітну стрічку) recording; ( реєстрація) registration

2) ( результат записування) record; ( в документі) entry; ( система позначення) notation

en\ \ steel designation

ВІРА - термін для позначення особливого екзистенційного, духовного акту людської життєдіяльності, який не визначається лише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами його своєрідності, змісту, основ і критеріїв; одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичним чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, цінності, норми та ідеали як істинні, автентичні характеристики об'єктивної реальності; підґрунтя і складник адекватного вираження людських світовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світоглядних категорій. Розглянута в онтологічному аспекті, В. сягає своїм корінням у підґрунтя свідомої діяльності людини, не обмежуючись її розсудковими поняттями, раціональними знаннями і сферою логічного мислення. Вона постає як їх глибинна передумова, основа, джерело і рушійна сила. В. безпосередньо пов'язана з життєвим світом людини, її практичною, предметно-перетворювальною життєдіяльністю, але у граничних життєвих ситуаціях (див. гранична ситуація) вона набуває виняткового значення. Стан людини за цих ситуацій є предметом пильної уваги релігії, теології та філософії, особливо екзистенціалізму. Термін "В." в широкому розумінні означає те саме, що й віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотримується та чи інша людина; у вужчому розумінні В. - це або вища, протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціонально необґрунтована впевненість у реальному існуванні різноманітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене ототожнення релігійної В. з В. як такою є некоректним. У філософії екзистенціалізму В. посідає одне з чільних місць. Уже сам термін "екзистенція" ("буття поміж"), з одного боку, фіксує переломну ситуацію вибору, з другого - необхідність її розв'язання. У сфері теорії пізнання та методології науки, в т.ч. історичної, В. постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру. В сучасній філософії науки В. як відданість чи прихильність вчених до певних передпосилочних щодо пізнання структур визнається істотним чинником конституювання й функціонування наукових спільнот, збереження й розвитку пізнавальних традицій, ефективності дослідницьких програм. Осягнення історичної реальності, відокремленої, як правило, від вченого чималими відтинками часу і недоступної для безпосереднього контакту, включає В. до осмислення пізнавального процесу та його результатів як неодмінний і суттєвий складник. Особлива значущість В. в арсеналі засобів осягнення історичного процесу чималою мірою зумовлюється й тим, що історія - це, по суті, неперервний стан нестійкої динамічної рівноваги розмаїтих індивідуальних і суспільних сил, соціальних і політичних систем, перехідних стадій невизначеності та вибору. За таких обставин і в процесі їх осягнення В. відіграє першорядну роль.

ДОКТРИНА - вчення, система теоретично обґрунтованих поглядів на суттєво важливі соціально-політичні, моральні, релігійні та ін. питання. Д. виступає найбільш концептуалізованою формою існування ідеології, яка безпосередньо орієнтована на практичну дію, втілення в життя, дотримання в політиці і повсякденній поведінці. На відміну від ідеології, Д. часто може існувати у вигляді конкретного документа. Здебільшого категорію Д. вживають для позначення концептуальних засад політичної філософії і практичної політики (зовнішньополітична Д., військова Д. та ін.). Д. також можна вважати певні сутнісні положення ідеологічної системи, за умов збереження яких вона зберігає свою самобутність і визначеність. Процес активного навіювання різними засобами певних ідеологічних поглядів отримав назву "індоктринація". Остання вважається різновидом маніпуляції свідомістю, хоча звичайно індоктринація складає сутнісну основу більшості політичних кампаній, політичної пропаганди тощо.

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

ЖИТТЯ - концепт, характерною особливістю якого є те, що він, попри притаманність багатьом філософським і релігійним вченням, не є, зазвичай, предметом експліцитних визначень і виявляє свій зміст у контексті різноманітних філософських тлумачень. З давніх часів робили спроби відмежувати світ органічної природи від інших явищ об'єктивної реальності. Аристотель критерієм відмінності живого від неживого вважав ентелехію - момент вічності, що "пронизує тіло життям". Пізніше, на противагу механістичному тлумаченню життєвих процесів, був введений термін "vis vitalis" на позначення особливої життєвої сили (див. віталізм). Назагал усі тлумаченняЖ. можна класифікувати як природничо-наукові та соціогуманітарні. Типовим для перших є його розуміння як самопідтримки, самовідновлення й саморозвитку великих систем, що складаються із складних органічних молекул і виникають у результаті обміну речовин між ними й довкіллям (Реймерс). В соці огуманітарному аспекті концепт Ж. розглядається як цілісна й глобальна система, незбагненна для людського розуму (Гадамер), безугавне заперечення, постійний вихід за власні межі, реальність, що дається в безпосередньому переживанні (Зиммель). На думку Гайдеггера, автентичним є Ж., яке розгортається у вимірі "Буття-до-Смерті", тобто коли людина не тільки не уникає смерті, а сприймає її як факт. Властивість підніматися до чогось більшого, ніж саме Ж. - це є його справжній безпосередній вияв М. амардашвілі вважав тавтологічним поняття "духовне Ж.", позаяк Ж. не зводиться лише до тваринного або рослинного існування, а є, насамперед, пошуком сенсу та внесенням сенсу. Сучасні філософські підходи до концепту Ж. спонукають до осмислення та подальшого розвитку ідей, започаткованих Сковородою, К'єркегором, Гайдеггером, Тейяром де Шарденом, Флоренським, Швейцером, Вернадським та ін.

КОНЦЕПЦІЯ ( від лат. conceptio - сприйняття) - система понять про ті чи інші явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої теорії. Термін "К." вживають також для позначення головного задуму в науковій, художній політичній та інших видах діяльності людини.

ОПИС НАУКОВИЙ - спосіб характеристики сукупності ознак, властивостей, поведінки досліджуваного об'єкта (або об'єктів) чи подання, збереження та трансляція інформації про нього, яка ідентифікує цей об'єкт. О.н. співставляє з предметом опису певний "знаковий текст", складений засобами наукової мови (систем позначення, схем, графіків, малюнків чи фотографій, символів, формул тощо), який акумулює і репрезентує інформацію щодо вказаного предмета, надає їй достатньої, з точки зору вимог науковості, визначеності і точності. О.н. може розглядатися як процедура (система дій, операцій) суб'єкта наукового дослідження і як результат цієї процедури Х. арактер О.н. залежить від характеру тих процедур (сукупності дій та операцій), за допомогою яких він здійснюється. Розрізняють О.н. на емпіричному рівні дослідження (емпіричний О.н.) і О.н. на теоретичному рівні дослідження (теоретичний О.н.). Емпіричний О.н. здійснюється як операція перекладу на мову науки інформації, одержаної за допомогою емпіричних процедур (спостереження, вимірювання, експерименту), завдяки вивченню документів ("свідоцтв") в історичних науках. Теоретичний О.н. полягає у формулюванні логіко-гносеологічної системи уявлення даної сфери явищ, в побудові абстрактної ідеалізованої (зокрема, математичної) моделі досліджуваного фрагмента реальності і здійснюється за допомогою процедур теоретичного характеру.